Душа козака: що курили козаки

"Мені з жінкою не возиться,
А тютюн та люлька
Козаку в дорозi знадобиться.."

На Січі трубку – «люльку» вважали за душу козака. Тому берегли її та вважали своєрідним талісманом. Було повір'я, що коли вона ламалася, господар міг захворіти або навіть померти. Недарма гоголівський Тарас Бульба не хотів залишати свою люльку на полі бою. Втім, і в полон він потрапив саме через те, що втратив її.

"Запорізьке товариство" тягнуло тютюн із мініатюрних трубок-носогрійок. Маленькою люлькою було зручно користуватися і в морському поході, і в сідлі. Автор тритомної історії запорізьких козаків Дмитро Яворницький пише, що така трубка зручно розміщувалася за відворотом шапки. Тож свою "душу" козак втрачав із головою і в прямому, і в переносному значенні.

Була у запорожців і "колективна душа" - "обчеська люлька", чи курінна. Звичай її паління дуже нагадував аналогічний індіанський ритуал із трубкою миру. На курінній раді в урочистій обстановці отаман виносив прикрашену вишуканими візерунками, оковану сріблом люльку і розкурював. Козаки затягувалися з неї по черзі, передаючи з рук до рук. При цьому кожен висловлював свою думку щодо справи, що обговорюється. У такий спосіб вирішувалися найскладніші проблеми.

У народній уяві люлька тісно пов'язана з образом козака. Курити тютюн першими в Україні розпочали саме козаки. Мабуть, тому в народних піснях та прислів'ях, на картинах, де був зображений козак Мамай, люлька та козак – невіддільні. За описами сучасників, вони були середнього зросту, плечисті, статні, міцні, сильні, повні на обличчі і смагляві від літньої спеки, вічно з люлькою в зубах.

І що примітно, випадки легеневих хвороб серед козаків були дуже рідкісними. Тут йдеться про риси здорового побуту, які ми забули. По-перше, козаки ніколи не палили в хаті, у курені, навіть у землянці. "Бо там - Бог", - говорили вони. Тобто висіли ікони. Отже, дим не їв їм легень у закритих приміщеннях. Але палити дуже хочеться! І козаки знаходили компроміс: більшу частину доби перебували на свіжому повітрі. Від ранньої весни та до глибокої осені спали на вулиці. Тютюн тримали не в кисет, а в маленьких міцненьких гарбузянках (називається "бочонками", "турчанкою", "таракуцьками"). Згодом гарбузянка міцніла, ставала ніби «костяна», тютюн зберігався сухим, і не цвілів.

Згідно з легендами та переказами про походження тютюну, можна судити, що український народ бачив у палінні підступи бісівщини, наприклад:"...коли Бог розгнівався на чортів і почав їх скидати з неба, то один чорт летів-летів та й напоровся... на суховерхий дуб, висів чорт на ньому, доки почала з нього труха сипатися, почала падати труха на землю, а з тієї трухи почала рости тютюнова розсада. Люди стали її брати там, палити та нюхати, а потім і у себе на городах розвели."

"Табак" в Україні здавна називався словом "тютюн", запозиченим безпосередньо з турецької мови (tutun). Від турків, мабуть, козаки запозичили і сам звичай палити люльки, оскільки турки тримали в руках всю середземноморську торгівлю в 16-17вв. - самі ж османи, швидше за все, дуже швидко перейняли звичку палити люльку безпосередньо в іспанців.

Чим же набивали свої люльки запорізькі козаки? «Якщо ти курець, май свою люльку та тютюнець», - жартували січовики. Присівши десь біля тину на вербовій колоді, сиві козаки любили посперечатися про те, чий самосмад «лютіший». Зі знанням справи вони вели розмову і про "потерть" (протертий тютюн), і про "рубанку" (нарубану махорку), і про "шнурівку" (тютюн з великим листом), і про "мажорку" або "штамбур" (турецькі сорти тютюну).

Чистий турецький був дуже дорогий. Затяті табачники добували його різними способами: коли - за гроші, а частіше - шаблею, як трофей. А коли як мито за перевезення через пороги.
З найвідоміших в Україні махоркових сортів "самосаду" сіяли найчастіше такі як "самсон" та "дюбек". Щоб відбити неприємний тютюновий запах, який, за влучним висловом українських козаків "горло дере", додавали різні запашні трави, звернувшись до досвіду народних цілителів, знахарів-травників. Насамперед, деревій, чебрець, полин, будяк, сухе листя валеріани, м'яти, борщівника. Всі ці трави мають лікувальні властивості: заспокоюють нервову систему, знижують кров'яний тиск, покращують апетит та сон. Можливо, розсудливість та мужність воїнів іноді залежали від тютюну. А коли запорізькі вояки майже не хворіли на астму, бронхіт, трахеїт, то це теж, мабуть, завдяки козацькому тютюну.

Однією з найцікавіших трав, що вживалися в сумішах для паління, був буркун (або буркун жовтий), який палили старі рибалки, що знаходилися в силу свого промислу довгий час ледь не до пояса у воді. Сушені верхівки з листям і квітами буркуна  містять у собі у великих кількостях речовину кумарин, що має протисудомну дію. Проте та сама речовина, кумарин, пригнічує нервову систему і має ще й наркотичним, а точніше, галюциногенним, ефектом. Запорізькі козаки, знаючи цей побічний ефект, курили тютюн із домішкою боркуна після бою, якщо січовик не міг забути виду ворога, що гинув, або вмираючого побратима. Цікаве підтвердження цьому можна знайти і на сторінках роману Шолохова "Тихий Дон", коли донський козак Григорій Мелехов, щоб розвіяти тугу, палив: "... жменю суміші: сухий буркун і коріння недозрілого самосаду - "дюбека".

Як би там не було, але рецептура приготування і самі пропорції з трав, що додавалися в суміші для паління, до наших днів практично не збереглася. Єдиним винятком є ​​збережені у народі досі рецепти " злого тютюну " (чверть полину на три чверті тютюну), і " мишанок ", тобто сумішей в рівних частинах самосаду сорту "самсон", м'яти та любистка, або в рівних частинах тютюну та буркуну. А ось грішно курити чи ні - тобто наступна українська легенда: "...Хто курить, але не плює при цьому, той гріха не робить, але хто курить і плює, той "пекла" не уникне - тому що земля всім нам мати: ми всі із землі, землею живемо і в землю знову підемо, і того земля не прийме, хто на неї плює..."